tag:blogger.com,1999:blog-5478646438232426472024-02-20T14:40:58.979-08:00SoberbriquetteMaksymhttp://www.blogger.com/profile/11140573546468792769noreply@blogger.comBlogger4125tag:blogger.com,1999:blog-547864643823242647.post-81551704335615284362012-01-08T02:05:00.000-08:002012-01-18T02:07:49.493-08:00Рятівник Києва<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">Він усе продумав, хитрий, злодійкувато примружений каган Куря: його розбишацька орда рушила на Київ саме тоді, коли Святослав із військом був далеко — на Дунаї. У Києві лишилася стара княгиня Ольга з онуками Ярополком, Олегом і Володимиром.<br />
<br />
По дорозі кочівники знищували полян, грабували їхні господарства, оселі. Рятуючись од раптового нападу, подільська громада, втікаючи, не встигла прихопити ні харчів, ні води.<br />
А печенізька рать шастала по клітях, погребних, клунях, жадібно запихалася різним їстивом, різала худобу, глитала сире м'ясиво.<br />
<br />
По тому розводили вогнища, і дух смаженого та печеного линув аж до Гори, де вже на третій день почався голод: був червень, коли княжі і воєводські кліті спорожніли. Та найбільше киян мучила спрага. Джерельце під Берестянською стіною майже висохло від спеки, і навіть уночі хоробрі мужі ніяк не можуть пробитися до Перевісища чи Глибочиці по воду: вороги стоять щільно один до одного — миша не пролізе.<br />
<br />
Плач, дитячий лемент стоїть над Горою. Почали від спраги вмирати старі й малі. Голосіння, зойки, прокляття...<br />
<br />
А печеніги вичікують.<br />
<br />
Княгиня Ольга день і ніч на городниці. Вдивляється у Дарницькі ліси.<br />
За ними, у Княжичах та Броварах, безпечний воєвода Претич з дружиною: гридні траву косять, не знаючи, що стольний Київ на краю загибелі.<br />
<br />
І по Дніпру — ген біля островів — лодії плавають, вірні поляни, позираючи на Київ, не відають, що за їхніми спинами, у лісах Лівобережжя, десь на духмяному сіні Претич розкошує. Але ж не догукаєшся їх.<br />
<br />
Надвечір било ударило. Сходились усі кияни до капища, де гордо і мовчазно височіли золотовусий Перун, вогненний Хоре, добрий і щедрий Дажбог.<br />
<br />
— Кияни дорогії,— гукнула хриплим, пересохлим голосом Ольга.— Не можемо більше без води бути, голод терпіти. Завтра і позавтра дітей всіх загубимо... А у Княжичах і Броварах наш воєвода Претич стоїть...<br />
<br />
Хто пройде туди?<br />
Тиша. На майданах чути дитячий невтішний плач і скімлення. Ступив наперед віщий старець Супрун:<br />
— Хто зможе сю ніч пройти між печенігами, переплисти Дніпро і сказати Претичу: не прийдеш до ранку — згине Київ?<br />
<br />
Понахиляли голови схудлі, почорнілі гридні, кожум'яки, лучники, кметі. Хто пройде, коли вороги стоять плечем до плеча, гострі мечі наставивши? День і ніч стережуть, чекають слушної хвилини, щоб пограбувати княжі світлиці, перебити людей, спалити місто, стерти його з лиця землі.<br />
<br />
І тоді вийшов з натовпу юнак у білій полотняній сорочці. Його карі полянські очі палали звагою: — Я пройду.<br />
<br />
Узяв той хлопець з собою кошлату, як у печенігів, шапку і вуздечку, а точніше — обротьку, що не дзеленчить вудилами.<br />
<br />
...Його обв'язали линвою і спустили з фортечної стіни в глибокий рів у тому місці, де стіна прилягає до могутньої сторожової башти.<br />
<br />
Місяць ще не зійшов. А відблиски чужинських ватр у цей кут не досягають. Тож печеніги нічого не помітили.<br />
<br />
Досягнувши землі, сміливець озирнувся навкруги. Зовсім близько палали вогнища. Вороги їли, жадібно чавкаючи, запиваючи їжу кумисом.</div>Maksymhttp://www.blogger.com/profile/11140573546468792769noreply@blogger.comtag:blogger.com,1999:blog-547864643823242647.post-78335847186413165912011-10-09T09:47:00.000-07:002011-10-09T09:47:23.715-07:00Таланти села<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">Немов у різьбленій колисці, розташувалося село Брустури серед мальовничих Карпатських гір, уквітчаних вічнозеленими смерековими лісами. Низом змійкою в'ється гірська річка Брустурна, а обабіч неї — гуцульські оселі. Подивишся довкола — всюди хати новенькі, а в тих хатах самі митці, народні таланти живуть. В яку хату не завітаєте, в кожній як не різьбяр, то вишивальниця чи ткаля барвистих ліжників і килимів. Є і майстри з виготовлення музичних духових інструментів — сопілок, трембіт і рогів. То вже так повелося: мистецтво тут передається з роду в рід, і не дивно, що в кожній сім'ї як батьки, так і діти міцно тримають у руках різець. А скільки приносять радості дітям баранчики із сиру, що їх виготовляють брустурівські дівчата!..<br />
<br />
Розвиток різьбярського промислу в Брустурах сягає сивої давнини — ще часів поселення тут біженців від панської кари. Як свідчать перекази, першим різьбярем і столяром був у селі біженець з Буковини Андрій Александрук. Він майстрував односельцям посагові скрині, столи, крісла, полиці, які щедро оздоблював ажурною і контурною різьбою та випаленими узорами.<br />
<br />
У середині XVIII століття село Брустури славилося майстром будівельних справ і різьбярем Василем Костюком. У Ворохті донині збереглася й охороняється законом, як пам'ятка народної архітектури, церква — його, Костюкова, робота.</div>Maksymhttp://www.blogger.com/profile/11140573546468792769noreply@blogger.comtag:blogger.com,1999:blog-547864643823242647.post-5299281582608081742011-08-09T09:42:00.000-07:002011-10-09T09:43:42.538-07:00Пісні великого Тараса<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">Коли я була зовсім малою, у нас дома дуже любили співати. Зберуться після роботи літнім вечором і співають.<br />
<br />
Я знала, що завжди наприкінці співатимуть дідові улюблені пісні «Реве та стогне...» і «Як умру..,». Дід теж підтягатиме. Я знала всі слова і, Хоч не всі правильно вимовляла і розуміла, тоненько й собі співала.<br />
<br />
Ми жили далеко від Дніпра, але я уявляла собі, який він широкий, могутній і вночі, під час бурі, реве та стогне і підіймає високі хвилі. А закінчувалась пісня тихо-тихо, наче вже буря скінчилась і все засинало. Я дуже любила цю пісню.<br />
<br />
- А коли співали «Як умру...», починали її завжди басами, мені ставало сумно і трохи страшно. Пісню звали «Заповіт». Я уявляла високу гору над Дніпром, на ній могилу, і звідти ген-ген далеко видно: лани, річки, всі міста і села.<br />
<br />
А коли я стала трошки старшою, спитала діда: <br />
— А хто це написав? <br />
— Хіба ти не знаєш? — здивувався дід. — Написав цю пісню Тарас Шевченко, наш Кобзар.<br />
<br />
Великий портрет Тараса Шевченка висів у нас над столом. Змалку я вже знала його обличчя. Він немов дивився на мене, завжди уважно, лагідно і сумно.</div>Maksymhttp://www.blogger.com/profile/11140573546468792769noreply@blogger.comtag:blogger.com,1999:blog-547864643823242647.post-58364890243087034732011-07-15T14:51:00.000-07:002011-07-25T14:53:51.095-07:00A Cat to Learn Etiquette From<div dir="ltr" style="text-align: left;" trbidi="on">Etiquette is a phenomenon, which has been developed over years but even now not that many people know it in perfection.<br />
<br />
<iframe allowfullscreen="" frameborder="0" height="349" src="http://www.youtube.com/embed/ypMl2RFTC9Y" width="425"></iframe><br />
<br />
But there is this cat, which should definitely make us thing about learning etiquette.</div>Maksymhttp://www.blogger.com/profile/11140573546468792769noreply@blogger.com