Він усе продумав, хитрий, злодійкувато примружений каган Куря: його розбишацька орда рушила на Київ саме тоді, коли Святослав із військом був далеко — на Дунаї. У Києві лишилася стара княгиня Ольга з онуками Ярополком, Олегом і Володимиром.

По дорозі кочівники знищували полян, грабували їхні господарства, оселі. Рятуючись од раптового нападу, подільська громада, втікаючи, не встигла прихопити ні харчів, ні води.
А печенізька рать шастала по клітях, погребних, клунях, жадібно запихалася різним їстивом, різала худобу, глитала сире м'ясиво.

По тому розводили вогнища, і дух смаженого та печеного линув аж до Гори, де вже на третій день почався голод: був червень, коли княжі і воєводські кліті спорожніли. Та найбільше киян мучила спрага. Джерельце під Берестянською стіною майже висохло від спеки, і навіть уночі хоробрі мужі ніяк не можуть пробитися до Перевісища чи Глибочиці по воду: вороги стоять щільно один до одного — миша не пролізе.

Плач, дитячий лемент стоїть над Горою. Почали від спраги вмирати старі й малі. Голосіння, зойки, прокляття...

А печеніги вичікують.

Княгиня Ольга день і ніч на городниці. Вдивляється у Дарницькі ліси.
За ними, у Княжичах та Броварах, безпечний воєвода Претич з дружиною: гридні траву косять, не знаючи, що стольний Київ на краю загибелі.

І по Дніпру — ген біля островів — лодії плавають, вірні поляни, позираючи на Київ, не відають, що за їхніми спинами, у лісах Лівобережжя, десь на духмяному сіні Претич розкошує. Але ж не догукаєшся їх.

Надвечір било ударило. Сходились усі кияни до капища, де гордо і мовчазно височіли золотовусий Перун, вогненний Хоре, добрий і щедрий Дажбог.

— Кияни дорогії,— гукнула хриплим, пересохлим голосом Ольга.— Не можемо більше без води бути, голод терпіти. Завтра і позавтра дітей всіх загубимо... А у Княжичах і Броварах наш воєвода Претич стоїть...

Хто пройде туди?
Тиша. На майданах чути дитячий невтішний плач і скімлення. Ступив наперед віщий старець Супрун:
— Хто зможе сю ніч пройти між печенігами, переплисти Дніпро і сказати Претичу: не прийдеш до ранку — згине Київ?

Понахиляли голови схудлі, почорнілі гридні, кожум'яки, лучники, кметі. Хто пройде, коли вороги стоять плечем до плеча, гострі мечі наставивши? День і ніч стережуть, чекають слушної хвилини, щоб пограбувати княжі світлиці, перебити людей, спалити місто, стерти його з лиця землі.

І тоді вийшов з натовпу юнак у білій полотняній сорочці. Його карі полянські очі палали звагою: — Я пройду.

Узяв той хлопець з собою кошлату, як у печенігів, шапку і вуздечку, а точніше — обротьку, що не дзеленчить вудилами.

...Його обв'язали линвою і спустили з фортечної стіни в глибокий рів у тому місці, де стіна прилягає до могутньої сторожової башти.

Місяць ще не зійшов. А відблиски чужинських ватр у цей кут не досягають. Тож печеніги нічого не помітили.

Досягнувши землі, сміливець озирнувся навкруги. Зовсім близько палали вогнища. Вороги їли, жадібно чавкаючи, запиваючи їжу кумисом.

Немов у різьбленій колисці, розташувалося село Брустури серед мальовничих Карпатських гір, уквітчаних вічнозеленими смерековими лісами. Низом змійкою в'ється гірська річка Брустурна, а обабіч неї — гуцульські оселі. Подивишся довкола — всюди хати новенькі, а в тих хатах самі митці, народні таланти живуть. В яку хату не завітаєте, в кожній як не різьбяр, то вишивальниця чи ткаля барвистих ліжників і килимів. Є і майстри з виготовлення музичних духових інструментів — сопілок, трембіт і рогів. То вже так повелося: мистецтво тут передається з роду в рід, і не дивно, що в кожній сім'ї як батьки, так і діти міцно тримають у руках різець. А скільки приносять радості дітям баранчики із сиру, що їх виготовляють брустурівські дівчата!..

Розвиток різьбярського промислу в Брустурах сягає сивої давнини — ще часів поселення тут біженців від панської кари. Як свідчать перекази, першим різьбярем і столяром був у селі біженець з Буковини Андрій Александрук. Він майстрував односельцям посагові скрині, столи, крісла, полиці, які щедро оздоблював ажурною і контурною різьбою та випаленими узорами.

У середині XVIII століття село Брустури славилося майстром будівельних справ і різьбярем Василем Костюком. У Ворохті донині збереглася й охороняється законом, як пам'ятка народної архітектури, церква — його, Костюкова, робота.

Коли я була зовсім малою, у нас дома дуже любили співати. Зберуться після роботи літнім вечором і співають.

Я знала, що завжди наприкінці співатимуть дідові улюблені пісні «Реве та стогне...» і «Як умру..,». Дід теж підтягатиме. Я знала всі слова і, Хоч не всі правильно вимовляла і розуміла, тоненько й собі співала.

Ми жили далеко від Дніпра, але я уявляла собі, який він широкий, могутній і вночі, під час бурі, реве та стогне і підіймає високі хвилі. А закінчувалась пісня тихо-тихо, наче вже буря скінчилась і все засинало. Я дуже любила цю пісню.

- А коли співали «Як умру...», починали її завжди басами, мені ставало сумно і трохи страшно. Пісню звали «Заповіт». Я уявляла високу гору над Дніпром, на ній могилу, і звідти ген-ген далеко видно: лани, річки, всі міста і села.

А коли я стала трошки старшою, спитала діда:
— А хто це написав?
— Хіба ти не знаєш? — здивувався дід. — Написав цю пісню Тарас Шевченко, наш Кобзар.

Великий портрет Тараса Шевченка висів у нас над столом. Змалку я вже знала його обличчя. Він немов дивився на мене, завжди уважно, лагідно і сумно.

Etiquette is a phenomenon, which has been developed over years but even now not that many people know it in perfection.



But there is this cat, which should definitely make us thing about learning etiquette.