вівторок, 9 серпня 2011 р.

Коли я була зовсім малою, у нас дома дуже любили співати. Зберуться після роботи літнім вечором і співають.

Я знала, що завжди наприкінці співатимуть дідові улюблені пісні «Реве та стогне...» і «Як умру..,». Дід теж підтягатиме. Я знала всі слова і, Хоч не всі правильно вимовляла і розуміла, тоненько й собі співала.

Ми жили далеко від Дніпра, але я уявляла собі, який він широкий, могутній і вночі, під час бурі, реве та стогне і підіймає високі хвилі. А закінчувалась пісня тихо-тихо, наче вже буря скінчилась і все засинало. Я дуже любила цю пісню.

- А коли співали «Як умру...», починали її завжди басами, мені ставало сумно і трохи страшно. Пісню звали «Заповіт». Я уявляла високу гору над Дніпром, на ній могилу, і звідти ген-ген далеко видно: лани, річки, всі міста і села.

А коли я стала трошки старшою, спитала діда:
— А хто це написав?
— Хіба ти не знаєш? — здивувався дід. — Написав цю пісню Тарас Шевченко, наш Кобзар.

Великий портрет Тараса Шевченка висів у нас над столом. Змалку я вже знала його обличчя. Він немов дивився на мене, завжди уважно, лагідно і сумно.