неділя, 9 жовтня 2011 р.

о 09:47 Мітки: , , Опубліковано Maksym

Немов у різьбленій колисці, розташувалося село Брустури серед мальовничих Карпатських гір, уквітчаних вічнозеленими смерековими лісами. Низом змійкою в'ється гірська річка Брустурна, а обабіч неї — гуцульські оселі. Подивишся довкола — всюди хати новенькі, а в тих хатах самі митці, народні таланти живуть. В яку хату не завітаєте, в кожній як не різьбяр, то вишивальниця чи ткаля барвистих ліжників і килимів. Є і майстри з виготовлення музичних духових інструментів — сопілок, трембіт і рогів. То вже так повелося: мистецтво тут передається з роду в рід, і не дивно, що в кожній сім'ї як батьки, так і діти міцно тримають у руках різець. А скільки приносять радості дітям баранчики із сиру, що їх виготовляють брустурівські дівчата!..

Розвиток різьбярського промислу в Брустурах сягає сивої давнини — ще часів поселення тут біженців від панської кари. Як свідчать перекази, першим різьбярем і столяром був у селі біженець з Буковини Андрій Александрук. Він майстрував односельцям посагові скрині, столи, крісла, полиці, які щедро оздоблював ажурною і контурною різьбою та випаленими узорами.

У середині XVIII століття село Брустури славилося майстром будівельних справ і різьбярем Василем Костюком. У Ворохті донині збереглася й охороняється законом, як пам'ятка народної архітектури, церква — його, Костюкова, робота.

вівторок, 9 серпня 2011 р.

Коли я була зовсім малою, у нас дома дуже любили співати. Зберуться після роботи літнім вечором і співають.

Я знала, що завжди наприкінці співатимуть дідові улюблені пісні «Реве та стогне...» і «Як умру..,». Дід теж підтягатиме. Я знала всі слова і, Хоч не всі правильно вимовляла і розуміла, тоненько й собі співала.

Ми жили далеко від Дніпра, але я уявляла собі, який він широкий, могутній і вночі, під час бурі, реве та стогне і підіймає високі хвилі. А закінчувалась пісня тихо-тихо, наче вже буря скінчилась і все засинало. Я дуже любила цю пісню.

- А коли співали «Як умру...», починали її завжди басами, мені ставало сумно і трохи страшно. Пісню звали «Заповіт». Я уявляла високу гору над Дніпром, на ній могилу, і звідти ген-ген далеко видно: лани, річки, всі міста і села.

А коли я стала трошки старшою, спитала діда:
— А хто це написав?
— Хіба ти не знаєш? — здивувався дід. — Написав цю пісню Тарас Шевченко, наш Кобзар.

Великий портрет Тараса Шевченка висів у нас над столом. Змалку я вже знала його обличчя. Він немов дивився на мене, завжди уважно, лагідно і сумно.

пʼятниця, 15 липня 2011 р.

о 14:51 Мітки: , , Опубліковано Maksym

Etiquette is a phenomenon, which has been developed over years but even now not that many people know it in perfection.



But there is this cat, which should definitely make us thing about learning etiquette.