неділя, 8 січня 2012 р.

Він усе продумав, хитрий, злодійкувато примружений каган Куря: його розбишацька орда рушила на Київ саме тоді, коли Святослав із військом був далеко — на Дунаї. У Києві лишилася стара княгиня Ольга з онуками Ярополком, Олегом і Володимиром.

По дорозі кочівники знищували полян, грабували їхні господарства, оселі. Рятуючись од раптового нападу, подільська громада, втікаючи, не встигла прихопити ні харчів, ні води.
А печенізька рать шастала по клітях, погребних, клунях, жадібно запихалася різним їстивом, різала худобу, глитала сире м'ясиво.

По тому розводили вогнища, і дух смаженого та печеного линув аж до Гори, де вже на третій день почався голод: був червень, коли княжі і воєводські кліті спорожніли. Та найбільше киян мучила спрага. Джерельце під Берестянською стіною майже висохло від спеки, і навіть уночі хоробрі мужі ніяк не можуть пробитися до Перевісища чи Глибочиці по воду: вороги стоять щільно один до одного — миша не пролізе.

Плач, дитячий лемент стоїть над Горою. Почали від спраги вмирати старі й малі. Голосіння, зойки, прокляття...

А печеніги вичікують.

Княгиня Ольга день і ніч на городниці. Вдивляється у Дарницькі ліси.
За ними, у Княжичах та Броварах, безпечний воєвода Претич з дружиною: гридні траву косять, не знаючи, що стольний Київ на краю загибелі.

І по Дніпру — ген біля островів — лодії плавають, вірні поляни, позираючи на Київ, не відають, що за їхніми спинами, у лісах Лівобережжя, десь на духмяному сіні Претич розкошує. Але ж не догукаєшся їх.

Надвечір било ударило. Сходились усі кияни до капища, де гордо і мовчазно височіли золотовусий Перун, вогненний Хоре, добрий і щедрий Дажбог.

— Кияни дорогії,— гукнула хриплим, пересохлим голосом Ольга.— Не можемо більше без води бути, голод терпіти. Завтра і позавтра дітей всіх загубимо... А у Княжичах і Броварах наш воєвода Претич стоїть...

Хто пройде туди?
Тиша. На майданах чути дитячий невтішний плач і скімлення. Ступив наперед віщий старець Супрун:
— Хто зможе сю ніч пройти між печенігами, переплисти Дніпро і сказати Претичу: не прийдеш до ранку — згине Київ?

Понахиляли голови схудлі, почорнілі гридні, кожум'яки, лучники, кметі. Хто пройде, коли вороги стоять плечем до плеча, гострі мечі наставивши? День і ніч стережуть, чекають слушної хвилини, щоб пограбувати княжі світлиці, перебити людей, спалити місто, стерти його з лиця землі.

І тоді вийшов з натовпу юнак у білій полотняній сорочці. Його карі полянські очі палали звагою: — Я пройду.

Узяв той хлопець з собою кошлату, як у печенігів, шапку і вуздечку, а точніше — обротьку, що не дзеленчить вудилами.

...Його обв'язали линвою і спустили з фортечної стіни в глибокий рів у тому місці, де стіна прилягає до могутньої сторожової башти.

Місяць ще не зійшов. А відблиски чужинських ватр у цей кут не досягають. Тож печеніги нічого не помітили.

Досягнувши землі, сміливець озирнувся навкруги. Зовсім близько палали вогнища. Вороги їли, жадібно чавкаючи, запиваючи їжу кумисом.